Женский журнал онлайн MyBeauty - новости в мире моды, красоты, шопинга, шоу-бизнеса и отношений. Рецепты приготовления, психология отношений, полезные советы
» » У страшний голодомор знищили українців більше, ніж у Другу світову війну

У страшний голодомор знищили українців більше, ніж у Другу світову війну

На превеликий жаль, найбільше всі ми говоримо про Голодомор, коли наближається дата вшанування жертв цього страшного, спровокованого комуністичним режимом терору проти українців. І як би Кремль, як і більшість росіян, не відхрещувався від того, що це був виключно геноцид нашої нації, проте факти – річ вперта. І саме вони та ще живі свідки доводять: більшовицька влада винищила голодом у 1921-1923, 1932-1934, 1946-1947 роках не менше десяти мільйонів українського народу.
Та не лише у ці роки, а впродовж багатьох століть мордував і вбивав нас північний сусід…


Хто не вклоняється Московщині – той ворог

Яким блюзнірством, якщо пам’ятаєте, були закиди багатьох малоросів до Президента Ющенка, що, мовляв, немає чим займатися, то викидає мільйони на Батурин і пам’ятник жертвам Голодомору. Та ті мільйони до нас не дійшли б! Їх розікрали б, бо українських мільйонерів наша історія не цікавить. В олігархів одні проблеми: на чому найбільше «накосити зелені».
Ми бачимо це навіть під час війни, коли й президент-олігарх заробляє «бабло» на землі нашого ворога!
А кремлівські вожді ніколи не визнавали і не визнають цього факту! В російських підручниках історії сталінські дії повністю виправдані й пояснюються «історичною необхідністю». Тому там цинічно заявляли: «Тих, хто притягує тезу про «голодомор-геноцид», найменше цікавить наукова точність. У хід йдуть підтасовки й перекручування, фальсифікація даних про чисельність загиблих… Коли за гаслом «осуду геноциду українців» применшується трагедія інших постраждалих народів колишнього СРСР. Пропонуємо почати роботу з формування спільних підходів щодо цих подій». А хто ж заважає висвітлювати ці факти в Росії, у Казахстані й інших державах? Там навіть не згадують про своїх загиблих. І ніколи не згадають, тому що кагебісти, які знищували українців, управляють державою донині!

У страшний голодомор знищили українців більше, ніж у Другу світову війну


І якби не оця війна, то знайшлося б багато охочих у підтримці політики Кремля. Хоча чому дивуватися? Скільки у нас тих українців, яким справді болить Україна? Дуже мало. Генофонд нації було винищено – на це була спрямована уся більш ніж трьохсотлітня московсько-імперська ідеологія. Українці для Москви, як кістка поперек горла. Та у кожної нації була і є провідна частина людей, яка формує її ДУХ. Це, так би мовити, її хребет, який завжди намагаються зламати, щоб зробити з народу напівтруп, залишивши переляків-рабів. А замість цього хребта підсунути своїх «ура-патріотів» тепер уже навіть під прапорами УПА! І люди вірять у новоспечених «лідерів нації», котрі контролюють, аби справді національні сили не вирвалися на передову.
Треба сказати, що імперська Москва і при монархах, і при генсеках досягла багато у винищенні кращих із кращих. І не без допомоги агентури. Сама вона нічого не зробила б, не маючи вірних помічничків, на кшталт нашого нинішнього президента. Лише 1933 року було знищено 1649(!) українських науковців, серед яких багато істориків та літераторів (і якщо у 1932 році мали 10063 науковців та професорів, то вже у 1940 – 5 тисяч). Комуніст Постишев «прибрав» лише у Києві за один 1933 рік 30 тисяч інтелігенції! Недарма з приходом совєтів у нас зникла українська історія – всі ми вчили історію УРСР…
Нащадки комуністичних людожерів грудьми захищали і захищають постаменти Леніна. Якби не Майдан, то кияни байдуже і далі ходили б повз пам’ятника Леніну. Бо таке поняття як ідея витравлене із їхніх мізків. Війна змінила погляди багатьох громадян лише з тієї причини, що з’явилося відчуття небезпеки за завтрашній день. А світогляд фактично залишився тим самим. Бо якщо знову біля керма держави вчорашні олігархи, брехуни і злодії, то зарано говорити про зміни у свідомості людей. Яка свідомість – таке й життя!
Для Москви саме слово нація – це як для бика червона ганчірка. Не дивно, бо нація руйнує імперію, бо націоналіст любить і шанує своє рідне, так як добра дитина батька й матір. Тому останні представники Російської імперії, комуністи, так силувалися наплодити «совєцького народу» без роду і племені. Спочатку в Московщині ті, хто їй противився, були мазепинцями, потім петлюрівцями, бандерівцями. Тепер – оранжеві, майдануті. Та й в середовищі українців теж витає дух космополітизму: все одно якою мовою говорити, все одно хто управляє державою… Не все одно! Це довела уже історія. Ніколи чужинцю не болітиме рана чужої землі – він шукає тут лише комфортного життя. Тому усі зайди-олігархи, які зараз фактично управляють нашою державою, далекі від поняття національної ідеї.

Кубанців, нащадків українців, теж виморили голодною смертю

Імперська, згодом комуністична, Росія без України втрачала свою міць, а українці чинили найбільший спростив, і їх просто-на-просто треба було винищити. Признався ж Хрущов, що Сталін хотів усіх нас до Сибіру запроторити, але на це не вистачило сили. А тому із лозунгами на кшталт «Владу – Радам, землю – селянам!» й вдалися жидо-більшовики до такого цинізму, до якого не вдавався ніхто за всю історію людства – голодом виморити мільйони людей! Зараз нам доводять, що голод був і у Поволжі, і в Казахстані, і на Кубані. Хай Кремль покаже документи й цифри – чи можна ті жертви прирівняти до українських?

Якщо говорити про Кубань, найбагатший чорноземний край у Європі, то там теж винищили саме українців, понад 200 тисяч яких туди 1792 року переселила Катерина. А до 1914 року українського козацтва там налічували не менше одного мільйона триста сорок тисяч.
Ось які спогади залишив Василь Барка, український письменник, що приїхав сюди 1928 року з Донбасу й працював тут учителем. По приїзді він ще застав добробут, заснований за часів НЕПу, а коли почали насильно створювати колгоспи, то «худоба, щойно забрана туди, голодувала і гинула без належного догляду, бо там партійні керівники провадили справу на цілковитий занепад». Недарма голосисті кубанці, охочі до співу, відразу придумали: «Наварили нам кандьору, нема солі – лиш вода! Обіцяли рай і щастя, а тут – горе і біда. Гей, гей, гей… вашу мать, нащо було нам брехать, як нема чим годувать?» 1932 року сюди прибув нарком Каганович і наказав «забрати хліб до останньої зернини». І у цих багатющих степах смерть косила людей, як у жнива хлібні поля. По станичних господарках почали ходити озброєні бригади й вигрібати усе – до найменшого клуночка з квасолею. «Навіть дитячу кашку викидають додолу і розтоптують, аби нічого не зісталося на прожиття», – казали очевидці. Якось його запросив у гості колега, з яким студіювали французьку в професорки Козлової, що скінчила Сорбону (станицю з етичних причин Барка не називає), але попередив, щоб був обережним, ідучи з вокзалу до станиці, «бо в густих бур’янах чигають людоїди, приїжджі звідкись. Вони наздоганяють перехожого, прив’язують по вірьовці на кожну руку, розтягують на сторони – і страшать ножами, аж поки приведуть до скритого огнища і там заріжуть.
Взнали, що м’ясо зляканого чоловіка смачніше». Факти людоїдства на той час були непоодинокі й в Україні.
Петро Волиняк, родом з Житомирщини, теж у цей час вчителював на Кубані. Саме голод змусив його звідти втекти.
Він згадує, як у спустошені села «зі Сталінграда масово їдуть рижі «Ванюшки» в конопляних лаптях і полотняних сорочках «на випуск» до колін, ще й шнурочком підперезаних».
Станичники чинили спротив, а найбільш непокірні станиці потрапляли на «чорну дошку». Це для них означало кінець. Такою була й доля станиці Полтавської «кулацько-пєтлюровского гнєзда» – з 30 тисяч населення залишилося лише 95 родин! Її невдовзі перейменували на Червоноармійську (тепер це райцентр), «вєрную опору совєтской власті і колхозного строя». А на черзі були станиці Уманська, Староменська, Новодерев’янківська, Новомалоросійська, Новоменська...
Хоча з Кубані український дух винищували довго, це вже окрема тема, проте в станицях і досі «балакають», тобто говір залишився українським, чому була приємно здивована, потрапивши туди вперше у середині 80-х років.
Тут й досі вміють працювати і живуть заможно, але вплив навезених орловців, псковчан, тамбовців теж відчутний...
Що стосується голоду у Поволжі, який пов’язаний з великою посухою в південно-східній Європі 1921 року, Москва тоді звернулася за допомогою до капіталістів. Але про те, що і в Україні голодує вісім мільйонів, у переговорах не згадувалося. Благодійна американська установа АРА, яка відправляла хліб в Росію, залишила про це документальні спогади.
І лише коли Нансен через емігрантів і галичан довідався про голод в Україні, сюди надійшла допомога. Але до квітня 1922 року вже померло три мільйони українців! І якщо в Поволжі ніхто «заградітельних отрядов» не виставляв, то в Україні на північ людей не відпускали. А тим часом Московський «Центральний комітет допомоги голодним» забрав з України 2941 залізничний ешелон зерна і з того вислав у Поволжя 2736 ешелони, а в Україні роздав голодуючим лише 178!
То направду для московитів це голод, а для українців – геноцид!

Приспані брехливою владою, знову переживаємо геноцид

Та самі росіяни залишили найкращі докази знущань над українцями. Візьміть роман Максимова «Денис Бушаєв» і читайте: «Україна вимирає з голоду, а ми, росіяни, їмо білий хліб, масло, сир, солодкі печива і запиваємо вином. Ми купуємо власні авто, літні дачі. І все те мають не лише члени КП, а й не члени…» За статистичними даними нас, українців, мало б бути 80 мільйонів, а скільки є... Ось так виморили голодом «члени і не члени» мільйони українського народу, а сюди завезли пролетарів з Росії, бо той, хто мав господарку, у світ не подався б. Те лихо ми й пожинаємо тепер: зрусифікована Східна
Україна пустила ворога на українську землю!
Міг український селянин сприйняти таких «братів»? Ні. Зрозуміло, селянство боролося, як могло. І московські зайди з обрізами в руках попереджували: не хочете до нас в колгосп – поїдете піднімати «необ’ятную родіну». Й ешелонами спроваджували «кулаків» до далекого Сибіру (якщо до 1917 року там проживало 5 мільйонів населення, то тепер до 30, лише з 1946 по 1962 роки з України туди вивезли шість мільйонів). Кремль розумів, що не знищивши села, не знищить Україну – це коріння нації, бо тут зберігалися наші традиції! Не дивно, що Ленін попереджав соратників будівників комунізму: «останній і вирішальний бій» пролетаріату буде не з міжнародним капіталізмом, а із селянством». Не дивно, що навіть пшоно, борошно, крупи, соняшники, гарбузове насіння й останній шматок хліба… теж «націоналізовували». Це так «по-братськи» проводили індустріалізацію ціною мільйонів життів задля світлого майбутнього. Для кого будувалося те «світле майбутнє», про яке нам брехали десятки років? Зрозуміло – не для українців. Україну перетворили на пекло. Коли тисячі трупів лежали по нашій землі, коли їх просто приорювали в полі, Кремль присягався, що «такого процвітання Україна ще не знала».

У страшний голодомор знищили українців більше, ніж у Другу світову війну


В селі Шамраївці на Київщині за два роки вимерло 3000 людей, у селі Шалівка на Полтавщині із 640 дворів залишилося 97. Сюди викликали «гепеушників», «які у Лукашенка знайшли багато кісток, голів і рук людських, а в печі у двох чавунах смажилося м’ясо. У Кисіля теж знайшли кістки і забиту Ганну Чаленкову, частина тіла якої варилася. У Кінаха знайшли під ліжком яму, повну кісток людських, та двоє дітей порізаних». Усе це не рабовласницький лад і не середньовіччя – це наша недавня історія у спогадах очевидців. Це так будувалась совєцька власть, а її будівничі, які вводили закони про розстріл за п’ять колосків й наказали не випускати нікого за межі України, на постаментах і досі стоять по селах і містах, де вони вбивали людей голодом! Фашизм і нацизм засудили усім світом, а комунізм, який винищив 60 мільйонів людей, будуючи «союз нерушимый республик свободных» донедавна сидів в українському парламенті…
«Визволителі», які знову озвалися цього разу уже на Східній Україні, ніяк не забудуть бандерівців – «бандитів, буржуазних націоналістів», які їх нищили. А як мали хлопці поступати з дикунами, що прийшли зі Сходу? Скільки ними зруйновано історичних пам’яток, які були створені ще у ті часи, коли москвичі молилися до пенька! Імперські вожді не могли терпіти того, що було яскравим свідченням розуму й таланту української нації. Навіть у 1941 замінували Софію Київську, але українці вчасно знайшли ті міни, а от Успенський храм у Лаврі не врятували – його знесли у повітря.
Тепер на Сході та в Україні загалом може зрозуміють, хто такі бандерівці. Нарешті може дійде до тих пришелепкуватих, хто їх поносив, боячись разом із владою визнати героями і захисниками України, коли вочевидь побачать справи «миротворців», присланих із Кремля, задля чого жертвували вояки УПА своїм життям!

УКРАЇНА, НАШЕ МИНУЛЕ

У страшний голодомор знищили українців більше, ніж у Другу світову війну або Роздуми з приводу історичної дати про день нинішній

На превеликий жаль, найбільше всі ми говоримо про Голодомор, коли наближається дата вшанування жертв цього страшного, спровокованого комуністичним режимом терору проти українців. І як би Кремль, як і більшість росіян, не відхрещувався від того, що це був виключно геноцид нашої нації, проте факти – річ вперта. І саме вони та ще живі свідки доводять: більшовицька влада винищила голодом у 1921-1923, 1932-1934, 1946-1947 роках не менше десяти мільйонів українського народу. Та не лише у ці роки, а впродовж багатьох століть мордував і вбивав нас північний сусід…
Хто не вклоняється Московщині – той ворог
Яким блюзнірством, якщо пам’ятаєте, були закиди багатьох малоросів до Президента Ющенка, що, мовляв, немає чим займатися, то викидає мільйони на Батурин і пам’ятник жертвам Голодомору. Та ті мільйони до нас не дійшли б! Їх розікрали б, бо українських мільйонерів наша історія не цікавить. В олігархів одні проблеми: на чому найбільше «накосити зелені». Ми бачимо це навіть під час війни, коли й президент-олігарх заробляє «бабло» на землі нашого ворога!
А кремлівські вожді ніколи не визнавали і не визнають цього факту! В російських підручниках історії сталінські дії повністю виправдані й пояснюються «історичною необхідністю». Тому там цинічно заявляли: «Тих, хто притягує тезу про «голодомор-геноцид», найменше цікавить наукова точність. У хід йдуть підтасовки й перекручування, фальсифікація даних про чисельність загиблих… Коли за гаслом «осуду геноциду українців» применшується трагедія інших постраждалих народів колишнього СРСР. Пропонуємо почати роботу з формування спільних підходів щодо цих подій». А хто ж заважає висвітлювати ці факти в Росії, у Казахстані й інших державах? Там навіть не згадують про своїх загиблих. І ніколи не згадають, тому що кагебісти, які знищували українців, управляють державою донині!

І якби не оця війна, то знайшлося б багато охочих у підтримці політики Кремля. Хоча чому дивуватися? Скільки у нас тих українців, яким справді болить Україна? Дуже мало. Генофонд нації було винищено – на це була спрямована уся більш ніж трьохсотлітня московсько-імперська ідеологія. Українці для Москви, як кістка поперек горла. Та у кожної нації була і є провідна частина людей, яка формує її ДУХ. Це, так би мовити, її хребет, який завжди намагаються зламати, щоб зробити з народу напівтруп, залишивши переляків-рабів. А замість цього хребта підсунути своїх «ура-патріотів» тепер уже навіть під прапорами УПА! І люди вірять у новоспечених «лідерів нації», котрі контролюють, аби справді національні сили не вирвалися на передову.
Треба сказати, що імперська Москва і при монархах, і при генсеках досягла багато у винищенні кращих із кращих. І не без допомоги агентури. Сама вона нічого не зробила б, не маючи вірних помічничків, на кшталт нашого нинішнього президента. Лише 1933 року було знищено 1649(!) українських науковців, серед яких багато істориків та літераторів (і якщо у 1932 році мали 10063 науковців та професорів, то вже у 1940 – 5 тисяч). Комуніст Постишев «прибрав» лише у Києві за один 1933 рік 30 тисяч інтелігенції! Недарма з приходом совєтів у нас зникла українська історія – всі ми вчили історію УРСР…
Нащадки комуністичних людожерів грудьми захищали і захищають постаменти Леніна. Якби не Майдан, то кияни байдуже і далі ходили б повз пам’ятника Леніну. Бо таке поняття як ідея витравлене із їхніх мізків. Війна змінила погляди багатьох громадян лише з тієї причини, що з’явилося відчуття небезпеки за завтрашній день. А світогляд фактично залишився тим самим. Бо якщо знову біля керма держави вчорашні олігархи, брехуни і злодії, то зарано говорити про зміни у свідомості людей. Яка свідомість – таке й життя!
Для Москви саме слово нація – це як для бика червона ганчірка. Не дивно, бо нація руйнує імперію, бо націоналіст любить і шанує своє рідне, так як добра дитина батька й матір. Тому останні представники Російської імперії, комуністи, так силувалися наплодити «совєцького народу» без роду і племені. Спочатку в Московщині ті, хто їй противився, були мазепинцями, потім петлюрівцями, бандерівцями. Тепер – оранжеві, майдануті. Та й в середовищі українців теж витає дух космополітизму: все одно якою мовою говорити, все одно хто управляє державою… Не все одно! Це довела уже історія. Ніколи чужинцю не болітиме рана чужої землі – він шукає тут лише комфортного життя. Тому усі зайди-олігархи, які зараз фактично управляють нашою державою, далекі від поняття національної ідеї.
Кубанців, нащадків українців, теж виморили голодною смертю
Імперська, згодом комуністична, Росія без України втрачала свою міць, а українці чинили найбільший спростив, і їх просто-на-просто треба було винищити. Признався ж Хрущов, що Сталін хотів усіх нас до Сибіру запроторити, але на це не вистачило сили. А тому із лозунгами на кшталт «Владу – Радам, землю – селянам!» й вдалися жидо-більшовики до такого цинізму, до якого не вдавався ніхто за всю історію людства – голодом виморити мільйони людей! Зараз нам доводять, що голод був і у Поволжі, і в Казахстані, і на Кубані. Хай Кремль покаже документи й цифри – чи можна ті жертви прирівняти до українських?

Якщо говорити про Кубань, найбагатший чорноземний край у Європі, то там теж винищили саме українців, понад 200 тисяч яких туди 1792 року переселила Катерина. А до 1914 року українського козацтва там налічували не менше одного мільйона триста сорок тисяч.
Ось які спогади залишив Василь Барка, український письменник, що приїхав сюди 1928 року з Донбасу й працював тут учителем. По приїзді він ще застав добробут, заснований за часів НЕПу, а коли почали насильно створювати колгоспи, то «худоба, щойно забрана туди, голодувала і гинула без належного догляду, бо там партійні керівники провадили справу на цілковитий занепад». Недарма голосисті кубанці, охочі до співу, відразу придумали: «Наварили нам кандьору, нема солі – лиш вода! Обіцяли рай і щастя, а тут – горе і біда. Гей, гей, гей… вашу мать, нащо було нам брехать, як нема чим годувать?» 1932 року сюди прибув нарком Каганович і наказав «забрати хліб до останньої зернини». І у цих багатющих степах смерть косила людей, як у жнива хлібні поля. По станичних господарках почали ходити озброєні бригади й вигрібати усе – до найменшого клуночка з квасолею. «Навіть дитячу кашку викидають додолу і розтоптують, аби нічого не зісталося на прожиття», – казали очевидці. Якось його запросив у гості колега, з яким студіювали французьку в професорки Козлової, що скінчила Сорбону (станицю з етичних причин Барка не називає), але попередив, щоб був обережним, ідучи з вокзалу до станиці, «бо в густих бур’янах чигають людоїди, приїжджі звідкись. Вони наздоганяють перехожого, прив’язують по вірьовці на кожну руку, розтягують на сторони – і страшать ножами, аж поки приведуть до скритого огнища і там заріжуть. Взнали, що м’ясо зляканого чоловіка смачніше». Факти людоїдства на той час були непоодинокі й в Україні.
Петро Волиняк, родом з Житомирщини, теж у цей час вчителював на Кубані. Саме голод змусив його звідти втекти. Він згадує, як у спустошені села «зі Сталінграда масово їдуть рижі «Ванюшки» в конопляних лаптях і полотняних сорочках «на випуск» до колін, ще й шнурочком підперезаних».
Станичники чинили спротив, а найбільш непокірні станиці потрапляли на «чорну дошку». Це для них означало кінець. Такою була й доля станиці Полтавської «кулацько-пєтлюровского гнєзда» – з 30 тисяч населення залишилося лише 95 родин! Її невдовзі перейменували на Червоноармійську (тепер це райцентр), «вєрную опору совєтской власті і колхозного строя». А на черзі були станиці Уманська, Староменська, Новодерев’янківська, Новомалоросійська, Новоменська... Хоча з Кубані український дух винищували довго, це вже окрема тема, проте в станицях і досі «балакають», тобто говір залишився українським, чому була приємно здивована, потрапивши туди вперше у середині 80-х років. Тут й досі вміють працювати і живуть заможно, але вплив навезених орловців, псковчан, тамбовців теж відчутний...
Що стосується голоду у Поволжі, який пов’язаний з великою посухою в південно-східній Європі 1921 року, Москва тоді звернулася за допомогою до капіталістів. Але про те, що і в Україні голодує вісім мільйонів, у переговорах не згадувалося. Благодійна американська установа АРА, яка відправляла хліб в Росію, залишила про це документальні спогади. І лише коли Нансен через емігрантів і галичан довідався про голод в Україні, сюди надійшла допомога. Але до квітня 1922 року вже померло три мільйони українців! І якщо в Поволжі ніхто «заградітельних отрядов» не виставляв, то в Україні на північ людей не відпускали. А тим часом Московський «Центральний комітет допомоги голодним» забрав з України 2941 залізничний ешелон зерна і з того вислав у Поволжя 2736 ешелони, а в Україні роздав голодуючим лише 178! То направду для московитів це голод, а для українців – геноцид!
Приспані брехливою владою, знову переживаємо геноцид
Та самі росіяни залишили найкращі докази знущань над українцями. Візьміть роман Максимова «Денис Бушаєв» і читайте: «Україна вимирає з голоду, а ми, росіяни, їмо білий хліб, масло, сир, солодкі печива і запиваємо вином. Ми купуємо власні авто, літні дачі. І все те мають не лише члени КП, а й не члени…» За статистичними даними нас, українців, мало б бути 80 мільйонів, а скільки є... Ось так виморили голодом «члени і не члени» мільйони українського народу, а сюди завезли пролетарів з Росії, бо той, хто мав господарку, у світ не подався б. Те лихо ми й пожинаємо тепер: зрусифікована Східна Україна пустила ворога на українську землю!
Міг український селянин сприйняти таких «братів»? Ні. Зрозуміло, селянство боролося, як могло. І московські зайди з обрізами в руках попереджували: не хочете до нас в колгосп – поїдете піднімати «необ’ятную родіну». Й ешелонами спроваджували «кулаків» до далекого Сибіру (якщо до 1917 року там проживало 5 мільйонів населення, то тепер до 30, лише з 1946 по 1962 роки з України туди вивезли шість мільйонів). Кремль розумів, що не знищивши села, не знищить Україну – це коріння нації, бо тут зберігалися наші традиції! Не дивно, що Ленін попереджав соратників будівників комунізму: «останній і вирішальний бій» пролетаріату буде не з міжнародним капіталізмом, а із селянством». Не дивно, що навіть пшоно, борошно, крупи, соняшники, гарбузове насіння й останній шматок хліба… теж «націоналізовували». Це так «по-братськи» проводили індустріалізацію ціною мільйонів життів задля світлого майбутнього. Для кого будувалося те «світле майбутнє», про яке нам брехали десятки років? Зрозуміло – не для українців. Україну перетворили на пекло. Коли тисячі трупів лежали по нашій землі, коли їх просто приорювали в полі, Кремль присягався, що «такого процвітання Україна ще не знала».

В селі Шамраївці на Київщині за два роки вимерло 3000 людей, у селі Шалівка на Полтавщині із 640 дворів залишилося 97. Сюди викликали «гепеушників», «які у Лукашенка знайшли багато кісток, голів і рук людських, а в печі у двох чавунах смажилося м’ясо. У Кисіля теж знайшли кістки і забиту Ганну Чаленкову, частина тіла якої варилася. У Кінаха знайшли під ліжком яму, повну кісток людських, та двоє дітей порізаних». Усе це не рабовласницький лад і не середньовіччя – це наша недавня історія у спогадах очевидців. Це так будувалась совєцька власть, а її будівничі, які вводили закони про розстріл за п’ять колосків й наказали не випускати нікого за межі України, на постаментах і досі стоять по селах і містах, де вони вбивали людей голодом! Фашизм і нацизм засудили усім світом, а комунізм, який винищив 60 мільйонів людей, будуючи «союз нерушимый республик свободных» донедавна сидів в українському парламенті…
«Визволителі», які знову озвалися цього разу уже на Східній Україні, ніяк не забудуть бандерівців – «бандитів, буржуазних націоналістів», які їх нищили. А як мали хлопці поступати з дикунами, що прийшли зі Сходу? Скільки ними зруйновано історичних пам’яток, які були створені ще у ті часи, коли москвичі молилися до пенька! Імперські вожді не могли терпіти того, що було яскравим свідченням розуму й таланту української нації. Навіть у 1941 замінували Софію Київську, але українці вчасно знайшли ті міни, а от Успенський храм у Лаврі не врятували – його знесли у повітря.
Тепер на Сході та в Україні загалом може зрозуміють, хто такі бандерівці. Нарешті може дійде до тих пришелепкуватих, хто їх поносив, боячись разом із владою визнати героями і захисниками України, коли вочевидь побачать справи «миротворців», присланих із Кремля, задля чого жертвували вояки УПА своїм життям!

І тепер, аналізуючи усі воєнні події, можна абсолютно відповідально заявляти: геноцид українців продовжується! І це Кремль робить знову руками своїх найманців у нашій владі. Бо якщо ворог на нашій землі, а президент дає команду для свого війська «припинити стрілянину», не дозволяє очищати землю від убивць народу, то хто він, як не прислужник Москви?! Президент продовжує свої гендлярські справи із ворогом, але при цьому до забезпечення обороноздатності ставиться халатно і безвідповідально. Україна уже мала таку владу у 1918-20 роках, коли та розігнала армію і дочекалася ворога у Києві. Боронити столицю вийшло 300 студентів, якими тепер гордимося. А хто її боронитиме згодом при нинішніх порошенках, яценюках, турчинових, звягільських, ахметових, льовочкіних, які й далі донищують нашу державу та українців?

«Як будете в церкві й слухатимете 12 Євангліїв про страсті Христові, як будуть обносити Святу Плащаницю довкола Церкви, як співатимуть радісне «Христос Воскрес»! – згадайте про мучеників України. Згадайте про всіх, кого знищила Москва, згадайте й про тих, хто зі зброєю в руках боронив рідну землю від московських наїзників і своїх ЮД-ЗАПРОДАНЦІВ.
Воскресне Матір-Україна, скине із себе московсько-большевицьке ярмо…» – цю заповідь Симона Петлюри без болю читати не можна. Україна воскресла, але, на жаль, її кращі діти лежать у землі. На їхніх кістках і крові Москва підняла свої простори.
І знову на крові найкращих українців, Небесної сотні, біля влади олігархічно-кланова система, яка дозволили вкотре запустити свої пазурі споконвічним північним ворогам. А ми, приспані «ура-патріотизмом» і приторними лозунгами, лише спостерігаємо за цим геноцидом, що повторюється через 80 років…
22-11-2014, 23:33
Автор: Luna
Просмотров: 490
Рейтинг:
  
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.
Оставить комментарий
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *
Текст комментария:
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Код: Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить, если не виден код
Введите код: